Четверта річниця деокупації Чернігівщини від російських окупантів
Сьогодні, у четверті роковини повномасштабного вторгнення росії в Україну, Новобілоуська громада вшанувала пам’ять усіх, хто загинув у війні за волю, незалежність і територіальну цілісність нашої держави. Біля Алеї Героїв у селі Новий Білоус були згадані страшні події лютого-березня 2022 року, коли значна частина громади опинилася під окупацією ворога, і кожен із нас відчув на собі пекучий біль та горе війни. Були згадані всі захисники та цивільні, яких забрала у нас російсько-українська війна.
Окупація громади тривала 37 днів. Це були важкі та страшні дні, сповнені нестерпного горя, болю і відчаю. Але навіть у невідомій темряві ми вчилися знаходити світло в підтримці одне одного.
37 важких днів довжиною у вічність… За цей час було вбито 42 цивільних жителя, повністю знищено 47 житлових будинки, пошкоджено 2 школи, 2 дитячих садочка та понад 400 помешкань. Та водночас всі ці 37 днів ми чинили спротив ворогу, сміливо захищали свою громаду і з кожним днем ставали впевненішими у своїй незламності, стійкості та мужності.
Минуло чотири роки, але ми й досі пам’ятаємо все, як учорашній день... Як Новий Білоус потерпав від постійних обстрілів і бомбардувань із літаків, внаслідок яких загинуло чотири людини — Володимир Кот, Олексій Бойко, Дмитро Волошин, Людмила Муравейник, а двоє людей померло — Парасковія Чайковська та Ганна Дегтяр. Ворог пошкодив 132 житлові будинки, газову трубу, Новобілоуський ліцей, двоповерховий гуртожиток…
З гірким болем у серці згадуємо трагедію села Кувечичі, де російські війська танком задавили місцевого жителя Юрія Котова, який кинувся голіруч зупиняти ворожу техніку. І страшне горе села Мохнатин, де російські окупанти безжально вбили трьох підлітків — 17-річних братів-близнюків Богдана та Євгена Самодіїв та їхнього 18-річного друга Валентина Якимчука, які просто йшли вулицею свого рідного села додому.
Ми пам’ятаємо болючу трагедію села Деснянка, де за час окупації загинуло дев’ятеро людей. Особливо болючою була звістка про загибель чотирьох братів та їхнього друга. Місцевий житель Деснянки, працівник ДСНС Довбиш Ігор загинув, наїхавши на протитанкову міну. Троє рідних братів — Довбиш Сергій, Довбиш Володимир і Довбиш Олександр, та житель села Хмільниця Буцик Олег, який на той час мешкав у Деснянці, хотіли забрати з мінного поля тіло Ігоря (двоюрідного брата Довбишів Сергія, Володимира та Олександра), але не змогли... Вони загинули від вибуху ворожих мін.
Ткаченко Ольгу вбило осколком снаряду, коли вона вилазила під час обстрілу з льоху, Радченка Олександра окупанти розстріляли, а Карпенко Микола та Захаренко Олександр були знайдені мертвими на сміттєзвалищі в селі Шестовиця вже після деокупації громади. Під час окупації в селі було пошкоджено 30 будинків, два з яких повністю зруйновано.
З пекучим болем згадуємо горе села Довжик, де російські окупанти розстріляли після трьох днів страшних катувань трьох братів — Дмитра, Євгена та Миколу Куліченків, яких запідозрили у партизанстві. Їх розстріляли й закопали в полі, але одному з них — Миколі, дивом пощастило вижити і згодом розповісти про страшне лихо.
Багато горя принесла війна селу Старий Білоус. Внаслідок бойових дій у населеному пункті було пошкоджено майже 200 житлових будинків, 28 з яких повністю зруйновано, а ще садочок, церкву, будинок культури, сільську раду, школу.
Від осколкових поранень загинуло четверо людей — Ігнатенко Людмила, Авдієнко Діна, Кривенко Федір, Гудзій Владислав. Від влучання снаряду в один із будинків села загинула Мурашко Лариса. Внаслідок прямого влучання бомбардувальника СУ-35 у навчальний заклад Чернігова загинув житель села Старий Білоус — солдат Павло Копил. А нашого захисника Тихомирова Олексія закатували до смерті біля автомобільного мосту.
У селі Халявин під час окупації було пошкоджено шість будинків. Саме звідти ворожа техніка гатила по Чернігову, виходила на Гомельську трасу в бік Ріпок. За спогадами очевидців колона була завдовжки близько 35 км. І все це на очах у наших односельців...
Активні бойові дії велися на території сіл Полуботки та Шевченка. Через які у Полуботках було пошкоджено і зруйновано 27 житлових будинків, а в селі Шевченка — 14 осель.
Довгі колони ворожої військової техніки: танки, БТРи, гради, йшли й через Хмільницю. Окупанти ходили по сільських хатах і залякували місцеве населення, забирали цінні речі, було здійснено багато різних пошоджень по селу. Активні бойові дії велися і в селі Рівнопілля, внаслідок чого там було пошкоджено 132 будівлі. Уламком снаряду вбило жительку села Симончук Олександру.
Війна пройшла крізь кожне подвір’я нашої громади. Поки одні села перебували під прямим тиском ворога, інші стали заручниками нескінченних ворожих колон. Ці 37 днів перетворилися на суцільну хроніку терору: гуркіт техніки, що не вщухав ні на мить, та злочини, які чинили окупанти на своєму шляху.
Минуло чотири роки, але час не стер спогади про пережите. Кожна згадка про ті страшні дні відгукується гострим болем. І нині ми безмежно вдячні кожному воїну, який продовжує сьогодні боронити рідну землю. Ми поділяємо невимовний біль із родинами, які втратили у цій війні найцінніше — своїх рідних та близьких. Жертовність наших Героїв — це світло, яке ніколи не згасне. Їхні імена назавжди залишаться частиною величної історії нашого спротиву і боротьби.
Хай наша спільна пам’ять стане міцною силою, яка допомагатиме нам боротися далі. Ми є одне в одного, і в цій єдності — наша незламність. Слава Україні! Героям слава!
