Роїще
Село Роїще — одне з небагатьох сіл, історію якого можна вивчати як за письмовими джерелами, так і за археологічними даними. Завдяки чому є можливість визначити, коли відбулося оселення певної місцевості, чим займалися місцеві жителі, які народи тут жили, як відбувалася їх взаємодія з іншими племенами, як саме формувалося сучасне населення території.
Існує дві легенди про походження назви села. За першою, в ньому колись були «райські» сади, звідки й виникає назва Раїще. Друга легенда розповідає, що в цих місцях гарно роїлися бджоли, тому й село назвали Роїще.
В околицях села люди почали оселятися в епоху бронзи і протягом цього періоду до письмової історії тут мешкали представники декількох народностей. Їхні рештки поселень збереглися й досі. Це кілька поселень та могильників, розташованих у різних місцях, які були залишені спорідненими племенами. Народи оселялися тут або витісняючи одне одного, або коли попередники вже залишали цю територію.
Наприкінці енеоліту та початку бронзової доби на значній частині Східної, Середньої та Північної Європи відбувалося розселення споріднених племен, що належали до археологічної культури шнурової кераміки. В етнічному плані цю культуру більшість дослідників пов’язує з однією із груп індоєвропейців — балто-слов’янами-германцями. Найстаріше відоме поселення в Роїщі належить саме представникам східної гілки цієї культури — середньодніпровській (ІІІ-ІІ тис. до н.е.). Населення середньодніпровської культури займалося скотарством, землеробством, риболовлею, полюванням. Виготовляли кремнієві, кам’яні та бронзові знаряддя праці та зброю, керамічний посуд, а також металеві, кістяні та бурштинові прикраси. У ХVІІ-ХV ст. до н.е. в районі села жили представники багатоваликової кераміки.
За часів Київської Русі на території с.Роїще розташовувалося п’ять поселень ІХ-ХІІІ ст.. Проте після монгольської навали існування продовжило лише одне з них, згодом люди покинули і його. Причина цього невідома.
З історії козацтва села Роїще
Ще з козацьких часів веде свій початок Роїщенська Слобода, яка входить до складу села. Козацькі оселі існували в Роїщі в роки Визвольної війни середини ХVІІ ст., але про Роїську (Ройську) козацьку сотню вперше згадується в універсалі гетьмана Івана Виговського від 24 лютого 1659 року. В той час козацьким сотником у селі був Хома Рашенко, якому був наданий у володіння млин на р.Стрижень. Центром козацької сотні було саме село Роїще. Тут був розташований козацький курінь, яким керував курінний отаман. Існував козацький курінь і в Роїській Слободі. До нас дійшли відомості про слобідського курінного отамана Саву Овечку (1659).
На початку 30-х років ХVІІІ ст. Ройська сотня займала територію близько 593 кв.км. До її складу входило 32 населені пункти, серед яких села Велика Вісь, Вербичі, Голубичі, Грабів, Звеничів, Осняки, Петрушин, Халявин, Сиберіж, Ріпки та інші.
Перша інформація про кількість козаків у Роїщі належить до 1732 року. Тоді в селі мешкало 52 козацькі родини. А за переписом 1781 року в Роїщі було 310 козаків: 12 козаків виборних, 234 підпомічників, 54 пушкарів, 10 значкових товаришів. У січні 1782 року з Чернігівського, Новгород-Сіверського та Стародубського козацьких полків було утворено Чернігівське намісництво, і Ройська козацька сотня припинила своє існування. Однак вона залишила по собі помітний слід у військовій історії козацтва. Так, у Чигиринському поході 1676 року загинув сотник Іван Рашевський (Малик), в Очаківському поході 1738 року брав участь сотник Яків Бакуринський разом зі своїм сином Леонтієм, який за виявлену відвагу в цьому поході був призначений наступним ройським сотником у 1738 році. Нащадки перших трьох ройських сотників: Хоми Рашенка (1659-1660), Івана Рашевського (1672-1676) та Миколи Грембецького (1677-1687) отримали дворянський титул.
Свято-Вознесенська церква — пам’ятка історії та архітектури села Роїще
В універсалі Дем’яна Многогрішного від 23 червня 1671 року Роїще згадується як село, а це може означати, що вже на той час у ньому існувала церква. Це була Свято-Михайлівська церква. Її архів зберігся, починаючи з 1780 року. З архівних джерел можна прослідкувати кількість прихожан цього храму:
- у 1770 р. — 566 чоловіків і 555 жінок;
- у 1810 р. — відповідно 681 та 767;
- у 1830 р. — 690 та 803;
- у 1850 р. — 866 жінок (кількість чоловіків невідома).
У той час церква була чи не єдиним осередком культурного й духовного життя селян. Тут велися метричні книги, а 12 жовтня 1866 р. Святійший Синод видав указ, за яким при церквах повинні були вестися місцеві літописи, до яких заносилися історико-статистичні описи населених пунктів, а також усі знаменні події, що відбувалися у приходах. Про це пишуть «Чернігівські єпархіальні відомості» у №15 за 1903 р.
Ці літописи зберігалися в обласному архіві, але були втрачені під час Другої Світової війни, тому відомостей про церкву Роїща того періоду маємо небагато. Але в київських архівах знайдено цікаві документи про відкриття в с.Роїще однокласного училища Міністерства народної освіти. Зокрема, в листі інспектора народних училищ Чернігівської губернії І.Дорошенка від 21 березня 1872 року зазначається: «Священник села Роища Григорий Неговский назначен мною законоучителем в начальное народное училище… с пособием от казны».
До цього листа додається формулярний список Григорія Неговського за 1872 рік: «Возраст — 61 год, уроженец села Роище, сын священника, рукоположен 1833 года Декабря 8 дня». Далі перераховані його нагороди та відзнаки. Тож можна стверджувати, що він був священником у церкві Роїща починаючи з 1833 року.
Будівництво нової церковної будівлі почалося в останньому десятиріччі ХІХ ст. та проводилося за рахунок благодійних пожертв від місцевих поміщиків Тризни, Рашевського, Камінського (за свідченнями жительки села Зінченко Олександри Іванівни, яка чула про ці події від своєї бабусі). Нову церкву було урочисто освячено 19 серпня 1901 року на свято Преображення Господнього. В ній є два престоли — Свято-Вознесенський та Архістратига Михаїла. Сама церква отримала назву Свято-Вознесенської. У плані церковна будівля має вигляд хреста. Над нею побудовано купол та дзвіницю. Побудовано церкву з дерева. Революційні події 1917-1918 років спричинили зміни в житті села, в тому числі — й у духовному. Новостворений більшовицький осередок розгорнув атеїстичну кампанію, в ході якої на загальних зборах членів РКП (б), КНС та сільської Ради (грудень 1925 р.) з порядком денним «Про новий побут та сім’ю було прийнято рішення «звільнити сім’ю від старого побуту та релігійних забобон».
У ході цієї боротьби на цвинтарях спалювали хрести, активісти викидали з хат ікони. Церкву також було закрито, дзвони знято й відправлено на переплавку. Було демонтовано також мідне оздоблення іконостаса. За спогадами очевидців, активісти знищували старовинні ікони. Та все ж частину церковних реліквій вдалося врятувати — їх сховали вдома прихожани церкви. Саме приміщення церкви перетворили спочатку на склад, а в 30-х роках там було відкрито клуб (зі спогадів жительки села Марії Яківни Шевчик).
Існує переказ про жителя села Макаровича, якому уві сні начебто було сказано, щоб він потоптався по іконі Богородиці, якщо хоче знайти закопаний скарб. Чоловік зробив так, після чого втратив розум (з розповіді жительки села Агафії Петрівни Терехно).
Самотньою і важкою була старість Оксани Заболотної, яка у довоєнні роки була активісткою, учасницею музично-драматичного гуртка й неодноразово виступала на сцені клубу, яка була влаштована на церковному амвоні (зі спогадів Олександри Карпівни Терехно).
У роки Другої світової війни церкву знову було відкрито для богослужіння. Нові ікони замовили в Чернігові. На честь перенесення їх до храму було організовано хресний хід, який прямував із Чернігова до Роїща. Жителі села зустрічали його з великою радістю. Плакали та ставали навколішки. Роїщенець Максим Бондар замовив за свої кошти ікону Миколи Угодника, яка до цього часу зберігається в церкві, а також встановив хрест на куполі відновленої церкви. Пізніше цього добродійника поховали в церковному дворі.
У післявоєнні часи дияконом у церкві був Григорій Єланський, а священиком — о.Сергій (Пушко), який беззмінно служив протягом 40 років. Зі спогадів псаломщиці храму Марії Гаврилівни Льодової, він помер на Великдень. У 2003-2004 роках церкву було відремонтовано, було багато зроблено для покращення інтер’єру приміщення.
